Караюсь, мучуся, але не каюсь...
Століттями жили ми в зоні страхітливого атомного русифікаційного двигуна, і тільки 150 років тому з появою Шевченкового слова з’явилася надія побороти невидиму й лицемірну смерть нашої нації.
Пам’ять про минулу запорозьку славу – щемлива і болісна пам’ять – це те найголовніше, що лежить у фундаменті нового завіту українського народу. Туга Шевченкова за часами, коли запорозьке козацтво не дозволяло нікому знущатися з нашої землі, з нашої національної гідності, возвеличування лицарів свободи – це не просто романтичне переживання поета, що ідеалізує минувшину, це, насамперед, жадання волі для свого народу, поетизація національної справедливості, проповідь героїчної правди, без якої людська душа нездатна бути ні радісною, ні творчою, ні співчутливою. Панування запорожців поет витлумачує не як життя в розкошах та ледарстві, а як боротьбу: «пановали, добували і славу, і волю».
Шевченко був поетом глибоко і виключно національним. Він обрав для себе окрему область, відтворенню якої присвятив все своє життя і з якої не виходив ніколи. Завданням саме його поезії було зображення народного життя рідної йому України. До останніх днів свого життя Шевченко у своїх творах закликав українців повік не забути і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд колонізаторів.
Поезія Шевченка вражає вогнем вулканічного гніву і лагідністю євангельської доброти. Можна тільки дивуватися мистецькій та ідейній проникливості Тарасових віршів, з яких органічно виникала, зростаючи, розбудовуючись, шукаючи єдності небесного і земного начал його пристрасть і любов до української землі.
Є власне Шевченкове боління, що зростатиме з року в рік, шукатиме вияву у нових його поемах, відіб’ється на всій його життєвій поведінці, дасть йому снагу вистояти й не каятися в казематах і казармах, боління за поневолений і зрусифікований рідний народ. Але ж не в російській мові бачив поет загрозу для існування українського народу, він і сам писав деякі свої твори російською мовою, - а в денаціоналізації, яку за допомогою російської мови провадили в Україні всі установи царської влади.
Тарас Шевченко, цей різносторонній, могутній талант, на багато років позбавлений можливості виявлятися, не втрачав віри в життя і жадоби дії. І лиха доля була йому відміряна повною мірою, що ще більше дає великому українському поету право на вічну славу і добру пам'ять нащадків, за благо і щастя яких він боровся все своє життя.
Збагнути Шевченка неможливо, не заглибившись у його перші твори. Шевченків «Кобзар» - маленька книжка, яка, не міняючи своєї назви, постійно збільшуючись, стала українською Біблією, щоб учити й рятувати нас, щоб після кожного мовного й духовного Чорнобиля відроджувати український народ в законі справедливості і правди.
Досить яскраво сказав сучасний український письменник і поет Дмитро Павличко: «Якщо ми не вмерли досі, падаючи і згинаючи від рабства свої побиті кості, якщо наші хребти випрямляються, а наша мова починає пульсувати в наших жилах, і прибуває щодня здоров’я, і міцнішає відчуття свободи, і людська гідність наповнює наші серця – то це насамперед заслуга Шевченка».
Сергій Сімутенков, учень 9 класу Білокуракинської ЗОШ №1, березень 1994 року
